Я танцюю, - говорить вона, - доки падає сніг.
Доки танцюю, доти тримаюсь усіх.
Доти небом нічним перекочується луна.
Доки вистачить снігу, я танцюю, - говорить вона.
А сніг говорить:
доки вона танцює, я буду іти,
торкатимусь обережно пташиних крил,
падатиму їй під ноги із засніженої висоти,
лишатимусь поруч, доки вистачить сил.
І заважає летіти птахам, і заважає текти ріці.
Торкається її ліктів, лишає синці.
І тепер кожне слово її – перець на язиці.
Найгірше позаду. Найголовніше в кінці.
І коли приходить зима, заживають ґрунти,
Небо стає сухим, ніби гортань,
торкайся поверхні світу, торкайся його висоти,
огортай його хворе горло найніжнішим із огортань.
I dance, - she says, - until it snows.
As long as I dance, I hold on to everything.
Until night sky rolls over the moon.
As long as it snows, I dance, - she says.
And the snow says:
as long as she dances I will go,
I will touch the bird wings with care,
I will fall to her feet from a snowy height,
I'll stay close as long as I can.
And it hinders the birds from flying, and hinders the river flow.
It touches her elbows, leaving bruises.
And now every word of it is pepper on the tongue.
The worst is behind. The most important thing at the end.
And when winter comes, the soil heals,
The sky becomes dry like a larynx,
touch the surface of the world, touch its height,
wrap his sore throat with the softest of wraps.