Ніхто не згадає смертельно самотніх,
Жорстоко розбитих безсиллям об сміх,
Що впали на днище гіркої безодні,
І вічність вплели в найболючіший гріх.
Не буде ні квітки на темних могилах,
Де час пророкує лавину журби,
Тут янголи плачуть, ламаючи крила,
Повільно холонуть сторічні дуби.
Відречені смертю, з клеймом самовбивці,
Скаліченим тілом у ямі-труні,
Їх душі літають в загубленій висі,
Посмертно забуті, посмертно сумні.
No one will mention the deadly lonely,
Ill-tempered by laughter,
Falling to the bottom of a bitter abyss,
And eternity weaved into the most painful sin.
There will be no flower on the dark graves,
Where time predicts an avalanche of sorrow,
Here the angels cry, breaking their wings,
The oak oaks are slowly chilling.
Denounced by death, with the suicide mark,
A crippled body in a coffin pit,
Their souls fly in the lost altitude,
Posthumously forgotten, posthumously sad.