Текст песни Elza Sofer - Писати українською
Просмотров
29
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
Для вашего ознакомления предоставлен текст песни Elza Sofer - Писати українською, а еще перевод песни с видео или клипом. Также вы можете прослушать песню онлайн
Коли за вікнами потяга зникают одне за одним дерева, а ще, напевно, коли краплі дощу течуть по вікнам маршрутки горизонтально. Ось тоді я думаю про те, що писати про ці краї можна тільки українською. Бо хтось на зупинці, не зважаючи на дощ, співає з гітарою голосно й щиро. А ще тому, що копиці з сіна за вікном мокнуть і неповторно пахнуть осінью, теплом і щастям, хоча звідки мені насправді це знати?
Про ці краї можна писати тільки українською. Про жовтяві гербери біля входу дерев’яного будиночка. Про сипучі скали, запах смаженого м’яса, попкорн на сковорідці і воду, що пахне протухлими яйцями. Про величезних равликів, ранні сутінки і одні носки на всіх. Далеко в горах де нема звязку й дороги, хоча, чесно кажучи, дороги там ніде немає. Про величезні хмари, дорогу пішки, сидіння на чужих лавицях і спроби зупинити хоча б віз з кіньми. Про шостий останній, найостанніший спуск по водяній гірці, схід сонця над озером, скрип дерев’яних половиць, чай на веранді, крадені лампочки і місіонерські, чи то хрестові походи з електрочайником по добрих людях, аби залити собі лапшу швидкого приготування на напівгнилому столі біля берегу.
Ніяк не можна, на жодній мові світу, про електрички вранці, дорогу до замку, чучала пугачів і кандали в казематі, що з енергетикою поганою і взагалі, "фу" і "ні в якому разі не варто". Про дерев’яні лежаки, буркут за посмішку і спасибі, лелек, що ховаються в очереті, білі від солі плечі і червоні від неї ж очі. Про зелену ще ліщину, історії освідчень, фільми з колою та солениками, гру в уно під дахом, поки кругом дощ і про стерті, зелені лікті, наче в дитини, насправді.
Є щось чарівне і апріорі українське і димуватих хмарах над лісами в горах, бо то зовсім не результат процесу фотодихання дерев, то просто курить люлька лісовиків що точать ляси десь на галявині підвечір. Бо слово "справжній" слід писати через "назавжди", бо слово "домівка" слід писати через "добре", а слово "рідний" писати взагалі не варто, хіба тихо шепотіти, ледь торкаючись язиком зубів, ледь коливаючи повітря довкола звуками, ледь віруючи у всю щирість зсередини, яку воно витягує за собою.
Про ці краї треба писати українською, бо на вхідних дверях якогось будинку біля Хусту теж українською просте українське спонукання, чи то може наказ "просто кохай". Бо вантажівки посміхаються один одному фароокими капотами, зустрічаючись на Боронявському переїзді. Бо в Боздошському парку мокро, брудно, холодно, але гамірно і незабутньо. Бо феєрверки в небі махають руками і відчайдушно тягнуться руками до землі.. марно тягнуться.
Про ці краї варто писати українською. Дарма ви смієтеся, що ми і українською то не говоримо. Щеб пак! Подивіться на того молодика з вишитим комірцем, та можливо ще на корзини під Ізою, а далі сядьте і за філіжанкою кави зізнайтеся, нарешті, хоча б самому собі, що нема нічого смачніше між Ужгородська кава. Чули Львів’яни? Нічого смачнішого.
Про ці краї можна писати тільки українською. Про жовтяві гербери біля входу дерев’яного будиночка. Про сипучі скали, запах смаженого м’яса, попкорн на сковорідці і воду, що пахне протухлими яйцями. Про величезних равликів, ранні сутінки і одні носки на всіх. Далеко в горах де нема звязку й дороги, хоча, чесно кажучи, дороги там ніде немає. Про величезні хмари, дорогу пішки, сидіння на чужих лавицях і спроби зупинити хоча б віз з кіньми. Про шостий останній, найостанніший спуск по водяній гірці, схід сонця над озером, скрип дерев’яних половиць, чай на веранді, крадені лампочки і місіонерські, чи то хрестові походи з електрочайником по добрих людях, аби залити собі лапшу швидкого приготування на напівгнилому столі біля берегу.
Ніяк не можна, на жодній мові світу, про електрички вранці, дорогу до замку, чучала пугачів і кандали в казематі, що з енергетикою поганою і взагалі, "фу" і "ні в якому разі не варто". Про дерев’яні лежаки, буркут за посмішку і спасибі, лелек, що ховаються в очереті, білі від солі плечі і червоні від неї ж очі. Про зелену ще ліщину, історії освідчень, фільми з колою та солениками, гру в уно під дахом, поки кругом дощ і про стерті, зелені лікті, наче в дитини, насправді.
Є щось чарівне і апріорі українське і димуватих хмарах над лісами в горах, бо то зовсім не результат процесу фотодихання дерев, то просто курить люлька лісовиків що точать ляси десь на галявині підвечір. Бо слово "справжній" слід писати через "назавжди", бо слово "домівка" слід писати через "добре", а слово "рідний" писати взагалі не варто, хіба тихо шепотіти, ледь торкаючись язиком зубів, ледь коливаючи повітря довкола звуками, ледь віруючи у всю щирість зсередини, яку воно витягує за собою.
Про ці краї треба писати українською, бо на вхідних дверях якогось будинку біля Хусту теж українською просте українське спонукання, чи то може наказ "просто кохай". Бо вантажівки посміхаються один одному фароокими капотами, зустрічаючись на Боронявському переїзді. Бо в Боздошському парку мокро, брудно, холодно, але гамірно і незабутньо. Бо феєрверки в небі махають руками і відчайдушно тягнуться руками до землі.. марно тягнуться.
Про ці краї варто писати українською. Дарма ви смієтеся, що ми і українською то не говоримо. Щеб пак! Подивіться на того молодика з вишитим комірцем, та можливо ще на корзини під Ізою, а далі сядьте і за філіжанкою кави зізнайтеся, нарешті, хоча б самому собі, що нема нічого смачніше між Ужгородська кава. Чули Львів’яни? Нічого смачнішого.
When trees disappear one after another behind the windows of the train, and probably when raindrops flow horizontally through the windows of the minibus. That's when I think that you can write about these lands only in Ukrainian. Because someone at the stop, despite the rain, sings loudly and sincerely with a guitar. And also because the haystacks outside the window get wet and smell uniquely of autumn, warmth and happiness, although how do I really know that?
You can write about these lands only in Ukrainian. About yellow gerberas at the entrance of a wooden house. About loose rocks, the smell of fried meat, popcorn in a frying pan and water that smells like rotten eggs. About huge snails, early twilight and one sock at all. Far away in the mountains where there is no connection and no road, although, to be honest, there is no road anywhere. About huge clouds, the road on foot, sitting on other people's benches and attempts to stop at least a cart with horses. About the sixth last, most recent descent down the water slide, the sunrise over the lake, the creak of wooden floors, tea on the porch, stolen light bulbs and missionary, or crusades with an electric kettle on good people to pour yourself instant noodles on a half-rotten table near shore.
It is impossible, in any language of the world, about electric trains in the morning, the road to the castle, stuffed owls and shackles in the casemate, that with bad energy and in general, "fu" and "in any case it is not necessary". About wooden sunbeds, burkut for a smile and thanks, storks hiding in the reeds, salt-white shoulders and red eyes from it. About green hazelnuts, stories of statements, movies with cola and saltines, playing uno under the roof while it's raining and about erased, green elbows, like a child, in fact.
There is something charming and a priori Ukrainian and smoky clouds over the forests in the mountains, because it is not the result of the process of photorespiration of trees, it just smokes a cradle of foresters who grind forests somewhere in the meadow in the evening. Because the word "real" should be written through "forever", because the word "home" should be written through "good", and the word "native" should not be written at all, except to whisper softly, barely touching the tongue of teeth, barely shaking the air around sounds, barely believing in all the sincerity within it that it entails.
It is necessary to write about these lands in Ukrainian, because on the front door of a house near Khust there is also a simple Ukrainian urge in Ukrainian, or maybe the order "just love". Because trucks smile at each other with pharaoh hoods, meeting at the Boronyavsky crossing. Because in Bozdosh Park it is wet, dirty, cold, but noisy and unforgettable. Because the fireworks in the sky are waving their hands and desperately reaching for the ground ... in vain.
It is worth writing about these lands in Ukrainian. In vain you laugh that we do not speak Ukrainian either. Still! Look at that young man with the embroidered collar, and maybe even at the baskets under Iza, and then sit down and have a cup of coffee and finally admit, at least to yourself, that there is nothing tastier between Uzhhorod coffee. Did the people of Lviv hear? Nothing tastier.
You can write about these lands only in Ukrainian. About yellow gerberas at the entrance of a wooden house. About loose rocks, the smell of fried meat, popcorn in a frying pan and water that smells like rotten eggs. About huge snails, early twilight and one sock at all. Far away in the mountains where there is no connection and no road, although, to be honest, there is no road anywhere. About huge clouds, the road on foot, sitting on other people's benches and attempts to stop at least a cart with horses. About the sixth last, most recent descent down the water slide, the sunrise over the lake, the creak of wooden floors, tea on the porch, stolen light bulbs and missionary, or crusades with an electric kettle on good people to pour yourself instant noodles on a half-rotten table near shore.
It is impossible, in any language of the world, about electric trains in the morning, the road to the castle, stuffed owls and shackles in the casemate, that with bad energy and in general, "fu" and "in any case it is not necessary". About wooden sunbeds, burkut for a smile and thanks, storks hiding in the reeds, salt-white shoulders and red eyes from it. About green hazelnuts, stories of statements, movies with cola and saltines, playing uno under the roof while it's raining and about erased, green elbows, like a child, in fact.
There is something charming and a priori Ukrainian and smoky clouds over the forests in the mountains, because it is not the result of the process of photorespiration of trees, it just smokes a cradle of foresters who grind forests somewhere in the meadow in the evening. Because the word "real" should be written through "forever", because the word "home" should be written through "good", and the word "native" should not be written at all, except to whisper softly, barely touching the tongue of teeth, barely shaking the air around sounds, barely believing in all the sincerity within it that it entails.
It is necessary to write about these lands in Ukrainian, because on the front door of a house near Khust there is also a simple Ukrainian urge in Ukrainian, or maybe the order "just love". Because trucks smile at each other with pharaoh hoods, meeting at the Boronyavsky crossing. Because in Bozdosh Park it is wet, dirty, cold, but noisy and unforgettable. Because the fireworks in the sky are waving their hands and desperately reaching for the ground ... in vain.
It is worth writing about these lands in Ukrainian. In vain you laugh that we do not speak Ukrainian either. Still! Look at that young man with the embroidered collar, and maybe even at the baskets under Iza, and then sit down and have a cup of coffee and finally admit, at least to yourself, that there is nothing tastier between Uzhhorod coffee. Did the people of Lviv hear? Nothing tastier.