Закриті очі, інеєм окуті, скляні та непрозорі.
Не відчувають болю, не бачать промінь, що на них упав.
Тихенько, лагідно лоскочить!
І сяє так, немов стокрилий птах,
В якого пір’я – це окреме сонце,
В якого погляд – це безмежна даль, безмежна…
Він особисто тим, чим володіє
Зніме заковані у льод,
Пригріє і оживить уста,
І подарує погляд той, у даль…
«Прийміть же очі ту прозорість,
Прийміть же очі біль, яку,
Даровану, ніхто не забере тому, що
Неможливо вбити вічність!»
Поки що холод сковує уста,
Поки що сонце не проснулось…
І доки скуті інеєм зіниці сна,
Поки що не розбуджені вони, та годі.
Все живе тоді лише,
Коли, загинувши, окликне
І знову оживе, щоб вмерти.
Eyes closed, hoarfrost, glass and opaque.
They do not feel pain, they do not see the ray that fell on them.
Quietly, gently tickles!
And shines like a winged bird,
Which feather is a separate sun,
In what view is it infinite distance, infinite…
He personally owns what he owns
Take off the chained ice,
Warms and revives the mouth,
And he will give a look into the distance…
"Accept the eyes of that transparency,
Take the same eye pain that,
Gifted, no one will take that
It is impossible to kill eternity! ”
While the cold binds the mouth,
The sun hasn't woken up yet…
And while the pupils of sleep are bound by frost,
They are not awake yet, but never.
Everything lives then only,
When, having died, he exclaims
And he will come to life again to die.