і хоч мені є що тобі розказати
весь цей нестримний потік своїх зморених, вистиглих слів
днями простуджених, сплюснутих, кострубатих
вивчених майже напам’ять
фраз, інтонацій, думок, голосів
поки ще сила мовчати
я затираю на ліктях
витерті діри твоїх необачних слідів
ти можеш йти і вертати
часто дражнити мій нюх та зір
можеш усе переграти
злісно набравши у рот води
можеш мене розгадати
довго тонути в снігах зими
жодних надій не давати
і скаженіти, але до цих пір
як же тобі розказати?
ближче – вже нікуди.
ближче – не вір.
дай лиш повітря набрати
з твоїх грудей, як з високих гір
дай себе пити й вдихати
трохи хронічно, майже без мір.
Ірина Мороз
and although I have something to tell you
all this irresistible stream of their wrinkled, laconic words
days of colds, flattened, chubby
learned almost by heart
phrases, intonations, thoughts, voices
still silent
I rub on my elbows
wiped out your holes of foul traces
you can go and return
often tease my sense of smell and vision
you can beat everything
badly typing in the mouth water
can you solve me
long drown in the snow in the winter
no hope to give
and crazy, but still
how can you tell me?
closer - there is nowhere.
closer - do not believe
give only the air to dial
from your chest, like from the high mountains
Give yourself a drink and breathe
somewhat chronically, almost without measure.
Iryna Moroz