Текст песни Василь Кирилич - Сорок калік з калікою. Гусла

Ой, з пустелі із Єфимової,
із монастиря з Боголюбова.
Ой, там сорок калік збиралися
йти до святого Єрусалима.

Стали думати думу тяжкую:
вибирали собі отамана.
Отамана Касян Михайловича,
Підотамана – брата меншого.

Ой, отаман Касян Михайлович
Виголошує усім заповідь:
- Йти нам, браття, в дорогу дальнюю,
аж до самого Єрусалима.

Там святій святині молитися,
та до Гробу там приклонитися,
у Йордан-ріці іскупатися,
у нетлінну ризу втиратися.

Тому треба нам скласти заповідь:
«Хто вкраде з нас щось, або збреше хто,
чи хто пуститься із жінками в блуд, –
того в полі в землю вкопаємо».

Й вирушали в Єрусалим вони,
вже неділеньку ішли цілую,
зблизились каліки до города,
та й до стольного града Києва.

Стрінувся їм сам князь Володимир,
що на звірину й птицю полював.
А каліки князю вклонилися,
і просили святую милостиню.

Відповів же їм князь-Володимир:
- Гей-єси ви, каліки-молодці!
Та ідіть ви у стольний Київ-град,
Там княгиня вам їсти й пити дасть.

Молода княгиня Апраксія
калік кличе у світлі покої,
там столи дубові вгинаються,
та від вин міцних, та від страв смачних.

П'ють-їдять вони вже години дві,
а на третю та й піднімаються.
Богу моляться, за хліб дякують,
від Апраксії милостині ждуть.

А княгиня же та Апраксія,
наділила б їх сріблом-злотечком,
та не те у неї в голівоньці –
отамана зве в спальню теплую.

Відповів Касян Михайлович:
- Ой, княгинечко, ти Апраксіє!
Як не була б ти нам за матінку,
то назвав би тебе гулящою.

Та й у нас є велика заповідь:
«Хто вкраде з нас щось, або збреше хто,
чи хто пуститься із жінками в блуд, –
того в полі в землю вкопаємо».

А княгиня на нього лютилася
й захотіла йому зробити зло,
брала чашу зі срібла-золота,
що із неї сам князь мед-вина п'є.

Пхає чашу в торбу Касянову,
не помітив того Михайлович.
І пішли каліки із двору геть,
йдуть, не озираються, з Києва.

Стала люта і зла Апраксія,
зве вона Альошу Поповича,
наказала, щоб він догнав калік,
і назад забрав чашу срібную.
Взяв Альоша коня вороного,
догнав в полі він калік-молодців.
- Чому вкрали ви чашу срібную,
що із неї п'є сам Володимир.

Ті слова їм були немилими,
І Альоша Попович битим був.
Княгиня Добрині Микитичу,
каже гнатися за каліками.

Догнав в полі він калік-молодців:
- Гей-єси, отаман Михайлович!
Хтось украв в князя чашу срібную –
чи нема з-поміж вас лукавого?

Отаман же Касян Михайлович
став з каліками одним колом враз,
і звелів Касян обшукати всіх -
знайшли чашу в його торбиночці.

Віддали вони чашу Добрині,
повіз Микитич її в Київ-град.
А каліки сповнили заповідь,
та й пішли у святий Єрусалим.

Дав Добриня чашу Апраксії
і злягла вона, занедужала.
А каліки вже за три місяці,
у святій Святині молилися.

Та до Гробу там приклонилися,
у Йордан-ріці іскупалися,
у нетлінну ризу втиралися,
назад в землю Руську верталися.

Знов полями йшли аж три місяці,
і явилось їм диво дивнеє:
отаман їх Касян Михайлович
кличе молодців гучним голосом.

У землі він по плечі вкопаний,
та живий є Касян Михайлович,
Господь праведника свого вберіг –
простояв він в землі шість місяців.

А каліки не забарилися,
відкопали Касян Михайловича.
І пішли усі в стольний Київ-град,
до ласкавого Володимира.

- Гей-єси, ласкав князю київський!
Чи здорова твоя Апраксія?
- Захворіла вона, знедужала,
вже шість місяців лежить в гноїщі.

Отаман Касян не погребував,
пішов з князем в спальню Апраксії.
Там княгиня просила прощення
за діла всі свої марнотнії.

Підійшов тут Касян Михайлович,
вдихнув Дух Святий у Апраксію,
і зцілив від недуги-напасті,
і пройшло враз у неї гноїще.

Виходив до калік він в проміннях,
і пішли всі в дорог