По кому там вже знову плаче пісня?
Хто знов помер, хто випав із сідла.
Все менше нас на конях, а опісля,
Останній як впаде, прийде імла.
Настане тьма, ні проблиску, ні звуку.
Лиш день у день, мов ніч, лиш тінь у тінь.
І надаремне ти простягнеш руку -
То все примари вимерлих створінь.
І ти затиснеш пустку у долонях.
І будеш мовчки плакати без сліз,
Коли вночі присниться, що на конях
Ще хтось летить, мов поїзд, під укіс.
Та вже нема, нема кому летіти.
В порожніх сідлах вороння сидить.
Яка ж, яка заморська аква віта
Ще хоч би сотню здатна воскресить?
Нема, нема, пусті конячі спини.
Лиш десь із кузні все ще чути клеп.
Якийсь коваль, напевне, що причинний,
Кує коней і знов пускає в степ.
For whom is the song crying again?
Who died again, who fell out of the saddle.
There are fewer and fewer of us on horseback, and then,
The last as it falls, the mist will come.
There will be darkness, no flash, no sound.
Only day to day, like night, only shadow to shadow.
And in vain will you stretch out your hand -
That's all the ghosts of extinct creatures.
And you will hold the emptiness in your hands.
And you will weep silently without tears,
When he dreams at night that he is on horseback
Someone else is flying like a train down a slope.
But no more, no one to fly.
A crow sits in empty saddles.
What, what overseas aqua is welcome
Can I resurrect at least another hundred?
No, no, empty horse backs.
Only somewhere in the smithy can you still hear the rivet.
Some blacksmith, probably causal,
He forges horses and lets them into the steppe again.