Мама завжди запитує "Ти куди?"
Хоча, звісно, про все давно знає...
Одяг пронизує цигарковий дим,
шлунок промитий алкогольним чаєм.
Підбори ламаються об вологу бруківку,
Сухий кашель рве горлянку вперто.
Це ж так до смішного наївно
шукати собі героїнових богів серед
звичайних смертних.
Ти нестерпне більмо на моєму оці,
розфарбованому вугільно-чорним олівцем.
Серед всіх педантичних, надмірних емоцій,
що змінюють моє лице, я сьогодні обираю таку,
з якою Бродський розповсюджував істини,
наче спекулянт, під своїм сірим, розхристаним,
затертим до ниток плащем.
Я не знаю чиє ліжко власним тілом сьогодні грітиму.
Де забуду нижню білизну, розлию нові парфуми.
Проте, вкотре залишу броньовану, мов двері,
душу відкритою.
Щоб всі мої колишні музи, наче залежні,
у римовані рядки повернулись.
Mom always asks "Where are you going?"
Although, of course, he knows about everything for a long time ...
Clothes penetrate cigarette smoke,
stomach washed with alcoholic tea.
Heels break down on the wet pavement,
Dry cough tears the throat stubbornly.
This is so ridiculously naive
to look for heroin gods among you
ordinary mortals.
You are an unbearable pain in my eye,
painted with charcoal black pencil.
Amidst all the meticulous, excessive emotions,
that change my face, today I choose one,
with which Brodsky spread the truths,
as if the speculator, under his gray, crucified,
we wipe the cloaks to the threads.
I do not know whose bed I will heat today.
Where will I forget my underwear, I will spill new perfumes.
However, once again I leave the armor like a door,
soul open.
To make all my former muses seem dependent,
returned to rhymed lines.