Вона, яка носила у серці пустелю,
Одного разу впустила туди дощ.
Він йшов довго – цілу зиму, весну, літо,
А на осінь скінчився.
І почали в неї в серці
Цвісти лілеї.
Вона, йдучи по вулиці,
Натрапила на нього,
Що дивним поглядом дивився
Пильно в очі їй...
Сонце було низько,
А вечір холодним...
Осінь загубила останній листок
Він глибоко зітхнув і зник.
Листя довго кружляло над її головою,
І, сівши їй на плечі, промовило:
"Він прийде. Ти тільки чекай!
Він ще прийде. Ти тільки чекай!" Вітер вирвав з календаря
Останній день зими
Прийшла весна і привела
З собою його...
Але її вже не було –
Вона померла від туги
Одного зимового ранку,
З вишиваним рушником собі на весілля.
She who carried the desert in her heart,
Once it rained there.
He walked a long time - all winter, spring, summer,
And in the fall it's over.
And began in her heart
Lilies bloom.
She, walking down the street,
Stumbled upon him,
What a strange look
Staring in her eyes ...
The sun was low,
And the evening is cold ...
Autumn has lost its last leaf
He took a deep breath and disappeared.
The leaves circled over her head for a long time,
And he sat upon her shoulder, and said,
"He will come. You just wait!
He will still come. You just wait! ”The wind tore from the calendar
The last day of winter
Spring came and led
With him his ...
But she was no more -
She died of grief
One winter morning,
With an embroidered towel for your wedding.