Люди - наче квіти. Одні ростуть серед пилу та асфальту і намагаються бути на них схожими. Вони навіть не прагнуть дізнатися, що таке ласка сонця і свіжість дощу. Вони в'януть незрілими бутонами. А до інших дотягуються промені світлої енергії, і самі вони прагнуть ввись і розпускаються, розкривають усі свої можливості, починають пахнути. Їхнє мовлення - патока розуму, очі - прозорі озера ніжності, руху - грація творення, а посмішки - безтурботність.
Бджоли розносять цей нектар по безкрайніх полях, і одна квітка проявляється в нескінченній множині. Я бачив таких - ці небесні квіти ніколи не в'януть.
______________________________________________________
Люди как цветы. Некоторые растут среди пыли и асфальта и стараются выглядеть как они. Они даже не хотят выяснять, что такое солнце и свежесть дождя. Они исчезают с незрелыми почками. И другие достигаются лучами легкой энергии, и они сами стремятся увеличить и расцвести, раскрывать все свои возможности, начинают пахнуть. Их речь - патока ума, глаза - прозрачные озера нежности, движение - это грация творения и улыбки - небрежность.
Пчелы распространяют этот нектар через бесконечные поля, и один цветок проявляется в бесконечном наборе. Я видел это - эти небесные цветы никогда не исчезают.
__________________________________________________________________